Мальовнича місцевість, на якій розкинулось село Качанівка, приваблювало людей з давніх-давен. Про це свідчать археологічні знахідки часів Трипільської культури, поховання доби Ранньої бронзи , курганне поховання доби ранньоскіфського періоду ( VII – VI ст. до н.е.)

Судячи з легенди, в своїй назві село Качанівка завдячує селянинові на прізвище Качан. Найперша згадка про населений пункт датується 1565 роком

( Акти громадські і земські) тоді Качанівка мала п’ять господарів і три за- городники. Це були часи татарських набігів і козацьких визвольних змагань. Мабуть, давалася взнаки відносна близькість до сумнозвісного „Чорного шляху”, що пролягав через територію сучасної Тернопільщини. Та незважаючи на це, а також на жахливі епідемії , які супроводжували війни, село зростало. Населення було в той час українське. Про це свідчить наявність дерев’яної церкви і земель, що їй належали. ( 12 моргів на „Байорах”, 12 моргів за „ Третьою долиною”, 12 моргів на „Стежках” , 24 морги на „Галяві” під Запустянським лісом) всього приблизно 60 моргів, включаючи розлоге церковне подвір’я.

Початок XVIII ст. ознаменувалося для Качанівки натиском польської колонізації. Радо їхали сюди колоністи з Мазовії, околиць Рюшева.

Територія села з прилеглими землями була вкрита лісами. Давні назви полів збереглися частково і до нині: „Дубина”, „Яворина”, „Осичина”, „Сіножать”, „Галява”, „Королеві торки”. Ліс поступово корчували, розширюючи посівні площі. Дерево продавали або спалювали на вугілля. Територія села збільшувалася , оскільки зростала чисельність його жителів.

З прибуттям польських переселенців в селі Качанівка сталася пожежа. За нез’ясованих обставин згоріла дерев’яна церква.

Після цього прикрого випадку тодішня дідичка п.Ревуська вирішила звести спільну святиню для давніх і нових підданих з двома захристіями. Лівий бік займали поляки, правий – українці. На фасаді храму викарбована дата „1709р”. Спільне користування спорудою тривало близько 150 років.

Поблизу храму згодом було збудовано плебанію, яка в комплексі з костелом перетворилася на католицький духовний осередок.

Із слів останнього католицького пароха Пахоляна відомо, що якийсь дідич нарешті відпустив клаптик землі для будівництва плебанії, але в грамоті застеріг: якщо не буде потреби у латинському священослужінню, то весь будинок і земляна ділянка має повернутися до двірського масиву.

Відкриття в селі католицької парохії сприяло припливу польського населення.

Дві громади – українська і польська доволі мирно співіснувала, хоч і жили кожна своїм життям, вирішували проблеми та будували плани на майбутнє.

У 1930р на побутовому грунті розгорілася суперечка між священнослужителями Врубелем та дідичкою Іванною Ярузельською.

Протистояння зайшло так далеко, що демократа Врубеля, улюбленця простих людей, захисника їхніх інтересів, хотіли вигнати із села. На захист священика піднявся народ. Для придушення заворушення було надіслано військовий підрозділ. Почалися репресії щодо простих селян. Щоб уникнути кровопролиття священик був змушений здатися. Для примирення ворогуючих сторін чимало зусиль доклав Залучковський, який зарекомендував себе як ярий польський шовініст. У минулому легіонер, капелан війська, а після падіння Польщі парох костела святої Єлизавети у Львові він робив все можливе для ополячення українського населення, так званого „переписування душ”.

У повоєнні роки із встановленням радянської влади костел було закрито і перетворено на зерновий склад, а плебанію – на гуртожиток, підсобні приміщення Качанівської середньої школи.

Нині костел відремонтовано, відновлено дзвіницю, паркан, плебанію. Дзвін, якого зняли і заховали десь на околицях Качанівки й досі не знайдено. Тому колишні жителі села, що п мешкають зараз на території Польщі, внаслідок операції „Вісла” встановили нового дзвона. І сьогодні саме він скликає мирян на богослужіння.

Стоп’ятдесятилітнє спільне користування храмом не було таким вже й безхмарним для української громади. Високо мірність, чванливість і гонор поляків заставили українців задуматись над потребою будівництва своєї церкви. В середині ХІХ ст.. після отримання довгожданої свободи, адже у

1848р було скасовано панщину, українська громада радо підтримала ідею тодішнього війта села Палчука про зведення храму.

За пожертвування односельчан і дідича, приблизно на тому ж місці, де раніше стояла стара дерев’яна церква, було збудовано нову кам’яну святиню з баштовою дзвіницею та кам’яним парканом.

21 листопада 1863 року в день святого Архистратига Михайла церкву було освячено. В серцях вдячних нащадків продовжує жити пам’ять про Палчука, як про людину добру, щиру та лагідну. Не маючи своїх дітей, він усе майно і вісім моргів поля заповів на церкву. Землю обробляли братчики( церковна обслуга), а урожай передавався на потреби храму та громади.

При вході на кладовище знаходиться великий гробовець Палчука, який щоразу нагадує людям про шляхетну людину, яка залишила помітний слід в історії села Качанівка.

Минали роки. Вогняним смерчем прокотились Перша світова та Друга війни, відійшли у небуття режим санації та богоненависний комуністичний режим, відгриміли визвольні змагання. А богослужіння у храмі не припинилися. Сьогодні церква належно відреставрована, зведено новий кам’яний мур з металевим парканом. Під склепінням храму мирно уживаються дві конфесії – УПЦ київського патріархату та УГКЦ , які проводять почергово богослужіння. Злагода, порозуміння і любов до ближнього панує тут. Православну парафію очолює о. Ростислав Земба, а греко-католицьку о.Іван Козар.

21 листопада 2013 року церква "святкувала" свій ювілей - 150 років. Зважаючи на таку дату православних парафіян відвідав духовний пастор - Владика Нестор.

Церковна громада села є дружньою і підтримує рух церков в створенні єдиної помісної Української церкви.

3. Господарський розвиток.

Немов розбурхані коні у далеч віків пролітали роки, змінювалися покоління, суспільні формації, способи господарювання, а село Качанівка й далі жило своїм життям. Війни, епідемії та інші катаклізми, звичайно, суттєво впливали на чисельність населення. Так у 1800р тут проживало 1435 жителів, і більшість з них становили поляки. На початку ХХ ст.. у переддень Першої світової війни чисельність населення становила вже 4126 чоловік. За національним складом: 955 – українці, 3047 – поляки, 124 – євреї. Станом на 1 листопада 2009року у Качанівці проживає 1167 жителів. На чисельність та національний склад вплинули Друга світова війна та операція „Вісла”.

Кінець XIX - поч.. ХХ ст. ознаменувався значними зрушеннями у господарському розвитку . Землі знаходилися у власності дідичів (І.Ярузельська на поч.. ХХст. Володіла 140 моргами орної землі), заможних селян та селян – середняків. Основну частину становив сільський пролетаріат. Селяни наймалися за натуральну плату, за сніп. Розмір заробітку залежав від врожайності. Дідичці належав і спиртзавод, який діяв до середини 50-х років , і був реорганізований у мотальний цех Тернопільського бавовняного комбінату, а згодом – у цех Під волочиської фабрики пластмасових виробів. Сьогодні про цей господарський об’єкт нагадують руїни.

Надзвичайно розгалуженою була сітка торговельних закладів. У міжвоєнних період гнучкістю та розмаїттям методів діяльності відзначалися торговельні заклади, власниками яких були євреї. Серед них – Мотьо, Фішко, Зісля, Саньо, Шойло. Працювали польські державні магазини на вулиці Бонзи та в центрі села, кооператива товариства „Просвіта”, а також приватні крамниці як поляків , так і українців, таких, як Комінок, Мокрій, Кузь.

Для порівняння слід зазначити, що за радянських часів діяло чотири торговельних заклади продовольчого напрямку, два господарського та магазин канцтоварів. Діяв будинок побуту, який спеціалізувався на пошиві одягу, ремонті взуття та сфері послуг.

З проголошенням незалежності торгово-посередницькі послуги населення надають чотири заклади торгівлі.

Економічне життя Західної України за часів Австрійської, Австро-Угорської імперій, Польської Держави було тісно пов’язано з переробкою с/г сировини. Тому не дивно, що на поч..ХХ ст.. у селі працювало 5 млинів. Після Першої світової війни водяні млини перестали працювати, а після Другої світової війни з двох діючих, внаслідок пожежі 1956р на одному з млинів, залишився лише один. Сьогодні від нього залишилося лише приміщення, яке з нетерпінням чекає нового власника та реорганізації.

Слід зауважити, що в с.Качанівка з 1948 по 1951 р працював маслозавод. Невеликий за розміром він переробляв молочну сировину з навколишніх сіл: Мислови, Рожиська, Іванівки, Богданівки, Турівки, Мовчанівки, Росоховатцю, Супранівки, Староміщини. За добу переробляли 5-7 тис. л молока і це при обслуговуючому персоналі – 16 чоловік. Виробляли масло, сметану, казеїн.

У другій половині ХХст . у приміщенні маслозаводу знаходилася їдальня колгоспу „Прогрес”.

У 30-х роках стала до ладу хлібопекарня, яка була розташована по вул.. Бонзи. Смачним, запашним хлібом вона повністю задовольняла потреби населення. Повагою користувались майстри хлібопекарської справи Станько і Марків.

З приходом радянської влади в населений пункт розпочався процес колективізації, який був перерваний війною. Але по її закінченні колективізація розпочалася з новою силою. Усуспільнювався реманент, землі переходили у колективну власність, навіть господарські приміщення переносили на господарський двір. Як куркулів з села було виселено родину Саган.

Протягом 1948-1949рр у селі запрацювало три колгоспи : ім. Дзержинського – центр села, ім. Тимошенко – по вулиці Застави, „17 вересня” – по вулиці Бонзи. Цей період можна назвати підготовчим у процесі створення єдиного колективного господарства ім. Дзержинського. добре розвинутим на той час було рільництво, садівництво, птахівництво. Колгосп ім. Дзержинського існував до 1969року.

Нові економічні ідеї про укрупнення колгоспів та їх спеціалізацію наклали свій відбиток і на господарський сектор нашого села. Колгосп ім. Дзержинського було перейменовано у колгосп ім. ІІІ Всесоюзного з’їзду колгоспників, до якого увійшли тепер довколишні села: Іванівна, Рожиськ, Чернилівка, Оріховець. Качанівка стала центральним селом, конторою колгоспу, а це сприяло його розвитку. На базі колгоспу у 1969 р розпочалося будівництво Міжгосподарського комплексу по виробництву свинини, який запрацював у 1971році.

Репродукторна ферма колгоспу на 80% забезпечувала комплекс малими поросятами. Решта - 20% - с/г підприємства району. Тепер вся господарська діяльність була підпорядкована тваринництву, а це потребувало розширення посівних площ. Тому було вирубано сад, знищено птахоферму.

На початку 80-х років ХХ ст.. колишні відділення великого колгоспу було реорганізовано в окремі господарства, а на землях с. Качанівки утворено колгосп „Прогрес”.

Економічні негаразди кінця ХХ ст.. заставили шукати виходу із „глухого кута”. Відбувся процес розпаювання земель. На основі договорів оренди сьогодні в селі Качанівка плідно працюють агрофірма „Терра”, ТОВ „Агро-Рось” (фото центрального офісу). Крім того працюють приватні фірми „Гавришко продукт” та „Богатир”.

Наявність робочих місць сприяє зростанню добробуту місцевих жителів , молодь радо залишається у рідному селі. Народжуються нові сім’ї. Вирує життя.